— Головна • Статті

Коли в мене виникають сумніви стосовно значення якогось слова, то звертаюсь до свого хорошого друга, якого називаю тлумником. Тлумник- це тлумачний словник. Він знає більше за мене, а такі друзі завжди ціняться. У вислові “бути європейцем”, здавалось би, немає ніяких підводних течій, але перевірити треба. Знаходжу потрібну сторінку, де мій друг своїми паперовими вустами говорить про те, що європеєць-житель або уродженець Європи. Ехх, тлумнику! Геть ти мене не здивував. Це ж логічно і природно. Але зачекай: коли вже бути послідовним, то треба взнати, що таке (чи, можливо, хто така?) Європа, правда ж? Хоча…Не все я прочитав…Є ще одне значення слова “європеєць”-освічена, культурна людина. Це вже цікавіше. Але мій друг каже, що це тлумачення застаріле. А чому? Жаль, що я з тлумником не можу вести інтелектуальних диспутів. Ну, доведеться мізкувати самому. Воно, мабуть, застаріле тому що європейська освіта, наука, культура, мистецтво давно вийшли за вузькі географічні межі та міцно вкоренились по всьому світі і їхні носії не є обов’язково європейцями. Чомусь відразу ж уявляю дерево, на найбільшій гілці якого хтось нашкрябав слово Європа. На інших гілках теж якісь написи є, але це вже інша тема. Зупинюсь на гілці “Європа”. Це частина світу, яка займає лише 8 % поверхні Землі. Не надто багато. Хоча, можливо, в цій тендітності її чарівність? Та й назвали цю частину світу в честь дочки фінікійського царя Агенора, яка причарувала самого Зевса. Таке п’янке слово “Європа” і сьогодні манить до себе багато охочих. Зевс був першим, хто піддався її чарам. Він розпочав “марафон зачарованих Європою” і не думаю, що він коли-небудь закінчиться. Пам’ятаю, коли жував граніт науки в школі, то на уроці географії одного разу впала у вухо фраза про те, що в Україні знаходиться географічний центр Європи, десь недалеко від Рахова. Тоді мене переповнювали радощі і гордість, адже я живу майже в центрі Європи! Згодом я дізнався, що радощі і гордість з даного приводу переповнюють не лише українців, а й поляків, словенців, латишів, білорусів…Ряд можна продовжувати. І кожна з цих країн претендує на центр Європи, правда, поки що географічний. А скільки тих центрів? Культурних, мистецьких, освітніх? Кожне місто і містечко має свою родзинку і претендує на звання маленького чи великого, але центру. Виходить, що європеєць живе в місті, яке має якусь особливість, достоїнство, своєрідну “спеціалізацію”, чи як це назвати? Мабуть, оригінальність…Чи неповторність…Я живу в оригінальному і неповторному центрі, ще й обласному-Тернополі. То я таки європеєць? Географічний європеєць я від голови до п’ят. Все-таки жити біля центру Європи (той невловимий центр схожий на самотній човен, що плаває по безкраїх просторах доброго десятка держав…цікаво, де його наступна зупинка?) і не бути європейцем все одно, що жити в селі біля Говерли і не бути гуцулом. Хоч і такі, певно, є. Та й португальці в Європі, дарма, що далеко звідси… Але географічний вимір європейськості-це як мимобіжний погляд на картину. Ніби ти на неї дивишся, проте не надто й бачиш. А ця мозаїка потребує мікроскопа, та ще й потужного. А втім, географія – лише рамка картини під назвою “Європа”. Я б мав і дюжину очей, то й усіх кольорів та відтінків не вловив. Доведеться складати цей пазл, маючи лише власних два. Діти – народ вельми допитливий. І їхні невичерпні чому?, як? і навіщо? часто змушують дорослих виглядати немов загнаний звір, що причаївся у глухому кутку безвиході. Та ці дитячі питання хоч і наївні, проте часто примушують дорослих мізкувати й формувати або переоцінювати власну думку стосовно питання, яке ніколи й в голову б не влізло. Уявляю: погожий сонячний день, я гуляю, в голові якісь легенькі думки, та й то вітерець їх методично розганяє…Сідаю на лавочку в парку, щоб помріяти і тут ідилію порушує якийсь замурзаний хлопчисько, що замість того, щоб спитати про те, чому трава зелена, або куди вітер дує, видає питання: а що таке Європа??? Після дебютного шоку потрібно якось зберегти обличчя та й спробувати, бодай спробувати, пояснити. Не відсилати ж малого до Вікіпедії! Для початку я б організував гру, бо після двох хвилин монотонної лекції хлопця б як водою змило. Забавка полягає у тому, щоб дати малому завдання скласти докупи маленькі різнокольорові клаптики, використовуючи зразок. Малеча справилась би з цим завданням швидко і на лавочці постала б картонно-кольорова Європа. Хлопчина висловить здогадку про те, що він склав Європу і я кивком голови підтверджу привильність ходу його думок. Але де ж йому заспокоїтись! А чому Європа кольоровіша за веселку? Хмм, влучне питання…Та тому що вона всюди різна і всюди кльова! І всі її частинки, химерними нитками зшиті, направду неповторні. В кожній можна назбирати мішок коштовного каміння спогадів та вражень. Чи можна забути звабливий запах італійської піци або п’янкий смак французького вина? Європа-велика тарілка, де змішані багато різних страв, які не перестають бути при тому смачними і особливими. Дослухавши до страв і тарілки, малий зник, як роса на сонці. Згадав про піцу в холодильнику. Надіюсь, він хоч трішечки привідкрив завісу загадки під назвою “Європа”. Кожен європеєць постійно, неусвідомлено, досліджує її, шукає і губить, відкриває і зачиняє, симпатизує та нехтує…Словом, амбівалентність. Ще з дитячих років пригодницькі книжки виплекали в мені потяг до мандрів. Важко з чимось порівняти відчуття, коли ти відкриваєш для себе нові землі, нові горизонти, до яких ще не торкалось твоє око, а вухо не ловило дивних мелодійних звуків…В таких випадках люди намагаються записати спогади на плівку пам’яті або, принаймні, на флешку цифрового фотоапарата. Європейці у мене завжди асоціювались з фотоапаратом. Або відеокамерою. Ходять, знімають, роздивляються, дивуються…Не має значення, летять вони на літаках, їдуть на автомобілях, пливуть на кораблях чи йдуть пішки. Вони подорожують і всюди почуваються комфортно, бо не прийшли з мечем чи лихим словом, а для того, щоб помилуватись чужими краями. Життя – це рух. І без нього воно неможливе. В моїй країні люди живуть активно не так довго, як цього б хотілося, вони менше подорожують. До речі, більшість європейських туристів, яких мені довелось спостерігати – люди похилого віку. Можливо, доречніше було б сказати – люди активного віку? Таке враження, що у європейців невгасиме прагнення до вражень. Бути європейцем – це бути дорогою, яка в’ється до найдальших закутків та найглухіших селищ, яка стає то широченною магістраллю, що пронизує мегаполіс, то ледь помітною стежиною, що змією повзе між деревами. Європеєць не викидає сміття просто під ноги. Жаль, що я є часто свідком такої поведінки. Люди не задумуються про те, що це перш за все є виявом зневаги до себе, а вже потім байдужістю до навколишнього середовища. Тому не уявляю європейця, що смітить, бо для мене це нонсенс. Хто смітить, той перестає бути європейцем. Та це лише один з проявів особистої культури, хоча він є своєрідним лакмусовим папірцем, тестом на європейськість. В цьому плані моїй державі (вірніше, моїм співгромадянам) ще потрібно трохи рости. Ще одним аспектом культурного виміру людини є ввічливість. Для того, щоб побачити якісний рівень співрозмовника, достатньо пошукати у ньому ввічливість. Можливо, на перший погляд здається, що це не так вже й важливо. Проте для того, щоб бути ввічливим потрібно щоразу опановувати себе, перемагати свої комплекси і бажання. Один розумний француз сказав: “що суспільство культурніше, так воно буде й увічливе, те ж суспільство, в якому основи ввічливості втрачаються, виявляє безперечний симптом культурного занепаду...” Важко з ним не погодитись, правда ж? Ввічливість – свідчення певного духовного розвитку людини, вияв її прагнення до самовдосконалення. Приємно перебувати серед таких людей і їх ніколи не може бути забагато. Тому для мене європеєць – ввічлива людина. Продовжуючи вервичку прикмет європейця, не можу не зупинитася на ще одній. Цю пані звуть толерантністю. Вона виявляє доброзичливе або, принаймні, терпиме ставлення до інакшого, іншого. Це, знову ж таки, переборювання себе, бо від природи в людини є схильність до несприйняття іншого. Але якби всі керувались такою інструкцією, то уже давно б винищили себе, бо кожен відрізняється від тих, що навколо. Це ж стосується і оточуючих, які в мені також бачать іншого. Усі конфлікти та проблеми розпочинаються з незнання оточуючого. Як говорив український мандрівний філософ: “не все те неправильне, що тобі незрозумiле”. Які мудрі слова! Багатьом потрібно брати їх на озброєння і користуватись щодня, без вихідних. Європеєць повинен бути толерантним, з усіма наслідками. Має не лише таким бути, а й намагатися донести свої думки до інших, заразити вірусом толерантності усіх навколо. Толерантність – хороша “хвороба”, яка виліковує багато недуг. Одна з головних ознак, що відрізняє людину від тварин – здатність говорити. Спочатку дитинча пробує белькотати, лепетати, вимовляти окремі склади, які врешті зливаються в перше слово. Не знаю, яке перше слово злетіло з моїх дитячих уст, але, зазвичай, всі кажуть, що першим дитячим словом є слово “мама”. Словом, не буду сперечатися. Однозначно, що будь-яка мова – унікальна. Скільки в кожній є відтінків, говірок, автентики, смаку навіть. Завжди коли читаю книжку, то найкращі місця у ній схожі на те, як п’єш солодкий нектар. Або сік. Люблю персиковий. Він повільно і смачно розтікається по тілу, несучи задоволення до кожної клітини організму, навіть найвіддаленішої. Приблизно таку ж дію має шикарна мова, “мова з приправами”, коли скільки не їсиш (ой…читаєш), все одно хочеться ще. Читання спонукає до асоціацій, посиленої праці уяви, коли виникають окремі зображення, картинки, слайди. Далі вони з’єднуються у ланцюжки, плівки кінохроніки, презентації. І вже й непомітно для себе починаєш дивитися кольоровий фільм, власного виробництва. Незабутнє і приємне відчуття. Європеєць має часто дивитись власні фільми… Та смак мови можна відчути і вухами. Навіть не знаючи якоїсь мови, можна її відрізнити з-поміж інших. Мові не бракує колориту. Вишуканість французької, твердість німецької, запальні ритми іспанської, цокотіння по бруківці італійської…Кожна мова передає знання від покоління до покоління на своїй, особливій хвилі. І перша частота, на яку налаштований приймач людини – рідна мова. Для мене – це українська. Це мова, яку я люблю і якою захоплююсь. Це мова моїх дідів і буде мовою моїх внуків. Це мій генетично-мовний код, який я отримав у безоплатне довічне користування. Це мова, якою я розмовляю, починаючи з першого слова. Але я постійно вчу її, постйно вона показує мені все нові й нові коштовності і спонукає до пошуку, до мандрів у світ мелодії рідної мови. Моя мова подібна до квітки, яку потрібно берегти й леліяти навіть сильніше, ніж зіницю ока. Та зовсім це не означає, що на мовному приймачі є лише одна радіостанція “Рідна мова”. Їх набагато більше. Лише на європейському відтинку шкали їх більше двохсот. Звичайно, найлегше потрапити на англійську, німецьку, французьку, італійську хвилі. Європеєць – слухач, який розуміє більше, ніж одну радіостанцію. І це не дивно, бо на протязі тривалого часу, коли зростало дитя європейської цивілізації, одночасно формувались і зв’язки між різними країнами. А знання мови іншої країни – чудова нитка, що зшиває культурну співпрацю. Через те в моїй країні, поряд з великою увагою до вивчення рідної мови, повинна існувати та активно впроваджуватись всестороння і комплексна програма з вивчення європейських мов. Це дасть змогу почувати себе розкуто й вільно не лише у свіїй державі, а й за її межами. Набагато легше зрозуміти країну або просто людину тоді, коли знаєш її мову. Мені дуже подобається вислів Нельсона Мандели, який говорив, що “якщо ви розмовляєте з людиною мовою, яку вона розуміє, - слова досягають її голови. Якщо ви розмовляєте з людиною її мовою, то слова досягають серця”. Це як отримати доступ до сторінки людини в соціальній мережі. До того ж знайомитися з творами мистецтва, літератури, кіно найкраще мовою оригіналу. Ще одна розумна людина (здається, Людвіг Вітгенштайн) сказала: “кордони моєї мови позначають кордони мого світу” . Світ європейця – широкий, а кордони постійно збільшуються, немов гумове кільце. Якщо буде збільшуватись зовнішній вимір світу, то і внутрішній не пастиме задніх. Людина – звір соціальний і не може жити без собі подібних тривалий проміжок часу. Коли побудеш деякий час на самоті, то з’являється бажання поспілкуватися, розповісти, послухати. І це природно. Люди створені для міжособистісних контактів. Спілкування – це наше “соціальне повітря”. І якщо у нас багато можливостей та інструментів спілкування, то й у наших “киснево-соціальних” балонах повітря буде більше. Мова – це засіб спілкування, а способів є більше. Кажуть, швидше від мови з’явились жести, міміка, інтонація. З їхньою допомогою люди передавали, передають і передаватимуть емоції, почуття, самих себе врешті- решт! Згодом наші голови придумали нашим рукам додаткову роботу, навчивши їх писати. Далеко пізніше з’явились комп’ютери і тепер сучасна молодь зазвичай швидше друкує на клавіатурі, ніж пише у блокноті. Своєрідна данина інформаційному прогресу. Спілкування стає багатшим, швидшим, різноплановішим, різноспособовішим. З допомогою та розвитком Інтернету можна мати знайомих по всій земній кулі. Можна з ними переписуватися, говорити, навіть бачити один одного в онлайн-режимі, перебуваючи при тому за тисячі кілометрів один від одного. Еге, нашим бабусям таке і не снилося. Відповіді на листа чекали тижнями, а то й місяцями. А тепер електронний лист летить від одного абонента до іншого не довше, як секунду. Безперечно, європеєць має розвинуті “соціальні легені” і споживає багато “кисню”. Спілкування породжує обмін знаннями. Як у кожній клітині людського організму міститься інформація про все тіло, так і людина несе інформацію про свій народ. Обмінюватися можна чим завгодно: рецептами перших страв, порадами щодо вирощування картоплі або власною методикою дресирування кімнатних хом’ячків. В одній з центральних церков мого міста висить аркуш паперу формату A4, який нічим би не вирізнявся з-поміж своїх акуратних білих братів, якби не напис на ньому: “коли береш – наповнюєш руку, коли віддаєш – наповнюєш серце”. Згадуючи цей напис, до мене завше підкочує хвиля оптимізму. Часто помічав, що в процесі обміну люди більше уваги приділяють саме дієслову “брати”. Перше бажання, яке виникає – вхопити якомога більший шматок. Колись це був шматок м‘яса, а тепер шматок знання. Та, направду, воно не головне. Потрібно старатися віддавати, бо тоді людина вповні стає людиною. І оте “давати” збагачує особу, а, крім того, свідчить про високий розвиток, бо потрібно бути дуже сильним, щоб не боятися віддавати, думати не лише про себе. Якщо побудувати ієрархію інтересів особи, то вони матимуть вигляд річних кілець якогось пенька, що колись був могутнім дубом. Найменше коло, в самому центрі – власне людина, яка має певні потреби та намагається їх задовільнити. Трішки більше коло – сім‘я, родина – обличчя, які оточують людину від народження і супроводжують упродовж життя. Наступне коло – друзі, які поділяють радість і горе, тепло і холод, біле і чорне. Далі іде коло громади – об’єднання людей однієї вулиці, села, міста з метою захисту власних інтересів, вирішення спільних проблем. Тут уже з’являється влада з усіма можливими наслідками. П‘яте коло – держава, яка об’єднує людей, що не знайомі всі між собою, але становлять єдність та цілісність, знаходяться в одній системі координат. І останнє коло – вихід за межі національних інтересів на рубежі інтересів загальнолюдських. Тоді особа переймається питаннями, які хвилюють усе людство та є глобальними, намагається докласти рук до їх вирішення. Звичайно, на кожному колі виникає багато проблем, суперечок, неузгодженостей, бо чим воно більше, тим більша кількість людей, причетних до однієї справи. Ланцюжок я-сім‘я-друзі-громада-держава-людство показує ріст людини, є зовнішнім проявом, громадянською, особистою позицією індивіда. В ньому проявляється реакція особи на ситуації та подразники зовнішнього світу. Тому для мене європейцем є той, хто може охопити весь пеньок. І хто може його охопити той точно не має комплексу неповноцінності, який є небезпечною підводною течією в житті суспільства. Фундамент неповноцінності закладається в дитинстві, коли людина в силу різних обставин не може досягти бажаного результату, тому починає вважати себе неспроможною. Багато хто опускають руки при цьому, вважаючи, що не в їхніх силах що-небудь змінити не лише на цій планеті, а й у своєму житті. Ці підступні думки глибоко пускають корені у людську свідомість та починають сприйматися, немов звична річ. Словосполучення “не можу” стає лейтмотивом багатьох життів. Та потрібно розуміти, що ніхто не є досконалий, а усвідомлення своїх недоліків, їх виправлення відіграє величезну роль у житті всієї сім’ї, громади, держави, людства… Європейцем є та людина, яка ніколи не опускає руки. Комусь може здатися, що це малоймовірно. Мовляв, як це зміни у мені вплинуть на все людство??? Є одна пізнавальна історія. Екватор зими, снігу по коліна, а декому й по пояс. Природа спить, люди відпочивають, все застелено білою периною. Спокій…І сніжинки на маленьких парашутах поволі опускаються на землю. І от одна сніжинка, одна з незліченних своїх сестер, але все ж таки неповторна, почала розмірковувати про мету свого існування. За час короткого польоту вона встигла у собі розчаруватись і втратити віру у те, що можна змінити хоча б щось хоча б десь. Зайнята такими роздумами, вона не помітила, що підлетіла до великої ялинки, на одній з гілок якої була величезна купа снігу. Сніжинка подумала, що от вона впаде і все закінчиться, та її доторк став фатальним для гілки, яка під такою вагою зламалась. Сніжинка зробила переоцінку цінностей і зрозуміла, що навіть маленька потуга може стати поштовхом до великих звершень. Європеєць – сніжинка, завдяки якій розпочинаються лавини. Всі чогось хочуть. Але як твердить народна мудрість – всіх багато, а всього мало. Звичайно, не всі люди будуть мільйонерами і мати вілли та приватні літаки. Та й чи потрібно гнатись за цим? Для мене очевидно, що людське щастя не є складовою частиною слова “гроші”. Бо багата людина – це просто бідна людина з грошима. Але гроші все-таки потрібні, звичайно. Та в сучасній круговерті політики, економіки, бізнесу багато хто забуває, що гроші є всього-на-всього засобом, а не метою. Яка ціль в накопиченні грошей заради їх накопичення? Як на мене, то це тупо. І хай в когось на рахунку в банку будуть мільйони, проте в серці не залишиться місця для чогось іще, бо гроші-як газ, що займає весь простір, йому наданий. Це не означає, що потрібно оголисити грошам війну, лягти на диван і байдикувати. Зовсім ні. Якраз працювати треба, і працювати добре. Коли людина заробляє і може забезпечувати себе, то її самооцінка підвищується, з’являється повага до себе. А якщо ще й утримувати когось іншого, то й поготів. Людина завжди хоче більшого, і в здорових виявах це позитивно, бо сприяє постійному вдосконаленню. Але десь настає момент, коли матеріальні потреби задоволені в достатній мірі. Це квартира, дача, автомобіль, можливість дати освіту своїм дітям, хоча б раз в рік подорожувати, відпочивати. Це і є основа держави – середній клас. Хоча мені більше подобається вислів “золота середина”, середній – то виникають якісь асоціації з не надто хорошим і якісним. Коли людина розуміє, що всіх грошей не заробиш і їй вистачає власних доходів, коли вона замість шаленого марафону грошей віддає перевагу розміреному задоволенню духовних потреб. А якщо в людини є ще, як сказав Сковорода, “сродна праця”, то це взагалі майже ідеально. Європеєць впевнено стоїть на власних ногах. Європеєць – міцна цеглинка у рідному домі. Та все це буде діяти, якщо людям дати можливість. Коли є робочі місця, достойна зарплата, то і якісні результати не забаряться. На жаль, в Україні поки не все так гладко, існує багато проблем, які потребують нагального вирішення. Але вони самі по собі не зникнуть, як карета Попелюшки після опівночі. Потрібні ініціатива та потуги усіх громадян, щоб їх перемогти. Гуртом й батька легше бити, не те що економічні негаразди вирішувати. Як кажуть, в єднанні – сила. Пригадую, як в університеті на одному із семінарів викладач розповів про те, що працівники, в яких найвища зарплата в світі, вийшли на страйк з вимогою поліпшення умов праці та підвищення заробітньої плати (здається, це було в Швеції…). Цікавий факт! Для мене тодішнього це було геть незрозуміло і збивало з пантелику. Таке здавалось не те, що малоймовірним, а, взагалі, нелогічним і ледь не вартим осуду. А коли я взнав, що працівники таки домоглись свого,то очі мої округлились, а щелепа хиталась десь між колінами. Та тепер я розумію цих людей і в таких, як вони, потрібно вчитися захищати власні інтереси. Кожна людина просто зобов’язана з гідністю відстоювати свої та чужі права. Вольтер говорив: “я не згоден з Вашою думкою, але готовий віддати життя за те, щоб Ви змогли її висловити”. При тому потрібно розуміти, що відстоювання чужих прав – це і відстоювання своїх. Права людини – священна корова, яку мають пасти усі громадяни. В моїй державі одним із залишків колоніального минулого є віра у доброго царя, який прийде і все зробить, а ми лише будемо пожинати плоди та тішитись достатком. Благо, що цей міф поволі занурюється в Лету, а то він провокує надто багато апатії та бездіяльності. Анатоль Франс устами одного зі своїх літературних героїв говорив : “коли над кораблем не владне стерно, над ним владні підводні скелі”. Європеєць міцно тримає стерно власного корабля. Одна з найелементарніших потреб нашої психіки – потреба безпеки. Коли людина у безпеці, тоді їй суб’єктивно добре. Батьки захищають своїх дітей, хлопці захищають дівчат, а двері захищають наш дім. Безпека – це стан, коли нічого не загрожує, це блаженне відчуття спокою і впевненості. Особі, для того, щоб мати захист, потрібні засоби. Це ключ від машини, кредитна картка, код електронної пошти…Людині властиво намагатись убезпечити себе від можливих майбутніх негараздів. Причому, це не означає, що цей захист агресивний, радше навпаки. Кожен має право на власний куточок безпеки. Що тоді й говорити про цілу державу! Скільки потрібно різноманітних органів, скільки має бути задіяно людей у різних сферах для того, щоб суспільство почувалося в безпеці?! Та це виправдано, бо власна безпека є пріоритетом для будь-якої країни. Є різні напрямки безпеки: інформаційна, військова, культурна, мовна, екологічна. І всім векторам потрібно приділяти достатню увагу. Особа повинна бути впевненою у тому, що швидка допомога приїде вчасно, пожежники не забаряться, щупальця корупції не будуть холодом пекти при кожному кроці, дитина не боятиметься гуляти на вулиці… Європа об’єднана в один військовий блок, що є найпотужнішим у світі. В мене НАТО асоціюється перш за все зі щитом, а не з мечем. Бо меч – це агресія і загарбання чужого, а щит – це захист і безпека власного. Головним принципом Альянсу є система колективної оборони, тобто спільних організованих дій усіх членів у відповідь на загрозу. І коли Україна буде у складі НАТО, то зможе гарантувати безпеку своїх громадян. Україна стала б вагомим чинником для досягнення стабільності і миру на цілому євроатлантичному просторі. Адже моя держава має спільні кордони з чотирма країнами НАТО і завжди на міжнародній арені виступала виключно за міжнародну безпеку та добросусідські відносини у регіоні. Коли людину оточують друзі і партнери, які готові прийти на допомогу, то це буде запорука її спокою. Те саме стосується і держави, яка зможе бути впевненою у своїй безпеці, та, рівночасно, у безпеці своїх сусідів. Європеєць впевнений у собі та своїх сусідах. Говорять, що влада розбещує. А абсолютна влада розбещує абсолютно. Можливо, не всіх і не всюди. І не завжди. Але ця формула часто є дієвою, особливо у моїй державі. Масштаби корупції залишають бажати кращого, а чиновницька бюрократія часто є причиною багатьох проблем, неузгоджень та конфліктів. В моєму домі помітний розрив між громадянами та чиновницькою вертикаллю. Існує небезпека, що влада перетвориться на замкнуте коло і молодим, активним, талановитим людям стане неможливо туди пробитися. Багато українців вважають, що влада – це пануючий клас, який керує та розпоряджається всіма благами на власний розсуд. Забуваючи, що влада – це обслуговуючий персонал, ножиці, які обрізують непотрібні гілки державного дерева. Це наймані працівники, які мають захищати інтереси народу та дбати про його добробут. На жаль, таке твердження не є панівним в українському суспільстві. Поки що. Тоді виникає логічне питання: а чому така ситуація? Чому багато можновладців дозволяють собі занадто багато. Що дозволено Юпітеру, те не дозволено бику? Не в цьому випадку. З такими зловживаннями потрібно боротись гостро і рушуче. Потрібно пропагувати і захищати рівні права, рівні можливості, рівні обов‘язки врешті! І не дозволяти суспільству перетворюватись на арену боротьби патриціїв та плебеїв. А як? Так, мабуть, малий, що питав про Європу, запитав би і про владу. Дійсно, а як? Переконаний, що цим інструментом повинні стати громадянське суспільство. Це багатовимірне і складне явище, без якого важко уявити європейську державу. Воно передбачає наявність особистостей, які дискутують, критикують владу, домагаються врахування своєї думки при формуванні державної політики. Це активні люди, зі сформованою життєвою позицією, поглядами та принципами. Вони утворюють громадські організації для того, щоб реалізувати спільні інтереси. Громадські організації є індикатором, що реагує на найменші зміни у владі та суспільстві. Більше того, вони активно впливають на владу та суспільство, змінюючи їх. Завдяки таким об’єднанням країна постійно перебуває в динаміці, рухається та вдосконалюється. Вони схожі до крові, що постійно ганяє, кружляє державним організмом, насичуюючи усі його органи корисними речовинами (ой…тобто ідеями, думками та діями). Європеєць є активною частинкою повнокровного організму. Перед українцем постає питання: де шукати Європу? І де ті європейці? Існує багато думок з цього приводу, але я дотримуюсь тієї, що не потрібно гнатись за словом Європа десь далеко, аж до обрію. Такі потуги схожі з дитячими намаганнями доторкнутися до горизонту. Адже, здається, він так близько! Та він невловимий і робить кроки з такою ж швидкістю і послідовністю, як і той, хто взявся доганяти небокрай. В результаті горе-переслідувач прийде на те місце, звідки й прийшов. Тому намагатися вхопити горизонт за поли плаща і притягнути до себе – безплідна тактика. Європа починається в кожному, у внутрішніх потугах та мисленнєвих діях. Потрібно зрозуміти, що Україні – Європа. Просто Своя Європа, яка трохи відрізняється від Європи Іншої. В наших силах подолати деякі розбіжності і вдосконалитись. Європа повинна бути Вдома. Європа також буде в Гостях, де ми почуватимемось чудово і комфортно, бо немає кращої співпраці, аніж взаємодопомога гідних і незалежних господарів своєї долі. Ми маємо чого повчитися і можемо багато у навчити. Дух європейця повинен містити у собі, крім згадуваних вище, ще два компоненти. Це Гідність і Повага. Гідність власна, українська. Гордість за власну державу, її історію, культуру та людей. Повага – цінування і шана інших країн, їхньої історії, культури і людей. Якщо такої формули буде дотримуватись більшість громадян, то недоліки української європейськості вирішаться швидко. Нам, мабуть, варто повчитися відчувати себе українцями і європейцями одночасно. Для багатьох людей такі відчуття є незвичними і чужими. Проте є категорія громадян, яка вже зараз в Україні є Європою. І ця частинка повільно, проте вперто, збільшується. Це – українська молодь. Молоді люди – авангард не лише інтеграції зовнішньої (у структури ЄС чи НАТО), а й внутрішньої, яка є ще важливішою. Відмінності між українськими хлопцями і дівчатами та іспанськими чи німецькими не така вже й велика. Швидше навпаки. Мізерна. Українська молодь вже є Європою. Вона живе у своїй державі, яку вважає органічною і природною частиною великої європейської цивілізації. Перший крок – це половина шляху. Погоджуюсь, бо найважче – це вибір, прийняття рішень. Україні в цьому плані легше, бо перший крок молодими ногами вже зроблено. Залишається не зупинятись, вперто іти до мети. Європейська інтеграція – уділ кожного. Всі мають докласти зусиль, до того, щоб Україна стала європейською державою вповні. Європеєць – це той, хто йде (і не буду ставити крапки, бо далі буде…Ні, не так. Далі є!)

Автор - Ігор Саківський

Якщо Ви хочете щоб наш консультант надав інформацію, яка Вас цікавить, залишіть нам свої дані.

Ім’я:	Область:	Номер телефону:	Електронна адреса: