— Головна • Статті

Нашу країну бояться в Євросоюзі. Не тому, що вважають, що у нас ще залишилася ядерна зброя, і не тому, що ми - одна з основних країн-постачальників зброї у південну Африку. Ні, наша країна занадто велика. Більша за Францію, найбільша в Європі. І нас занадто багато – 46 мільйонів, бідних і багатих, але однаково охочих мати хороше життя. З нами просто не знають, що робити. З одного боку – спокуса велика – географічний центр Європи, потужний агропотенціал, працьовиті люди, з іншого – нестабільність політиків, бідність, політичний нігілізм, дика корупція та… занадто велика кількість населення. Я дуже добре пам’ятаю порівняння України зі слоном Віктора Ющенка під час промови в Страсбурзі. Адже, слон — самостійний, сильний і дуже великий звір. І євробюрократи просто не знають, що з ним робити. Своїх нових членів вони звикли приймати в корівники, причому спроектовані спеціально під розміри дрібних східноєвропейських порід, а слон, якщо туди й поміститься, то заважатиме усім іншим мешканцям корівника. Але ж і не прийняти шкода - це ж сильний і великий звір. Влучніше й не скажеш. Не лише наші державні мужі, а й ми, повинні по-справжньому захотіти бути в Європейському Союзі і, відтак, налаштуватися на підтримку потрібних економічних, соціальних, політико-правових змін. Що можемо ж ми зробити, що можу конкретно зробити я??? Я вже роблю. Я пишу це есе, яке прочитають люди, які, можливо, були мало проінформовані у євроінтеграції – я даю інформацію. Те саме потрібно робити і українській молоді - у школах, навчальних закладах, інформувати своїх батьків, родичів. Це вже буде маленький, але вагомий крок вперед. Мої родичі, які мають невеличку тваринну ферму, закупляють дорожче, але визнане за європейськими стандартами обладнання. І це знову крок вперед – маленька реформа, але реформа, перш за все, у собі. Інформуймо. І це дасть змогу громадянам України об’єктивно оцінити перспективи процесу євроінтеграції і стати його активними співучасниками. Якщо ми мріємо жити в Європейському Союзі — давайте ставати цими європейцями, які знають не лише саме слово «Європа», але й усе, що з ним пов’язано. Давайте максимально знайомити кожного українця з його географічними сусідами. З тими, з ким йому разом жити в його «новому і світлому» майбутньому. Адже що освідченішою стане наша нація — то менше доведеться кожному з нас доводити в тому чи іншому куточку Європи, що ми не тільки «заробітчани», земляки футболіста Шевченка, боксерів Кличків, ми ще й люди, які знають про країну, до якої приїхали, не менше за самих корінних її жителів. Трохи історії. Ще Ленін у своїх статтях та промовах наголошував, що Сполучені Штати Європи непотрібні ані світові, ані країнам. Навряд чи знайдеться у світовій практиці бодай ще одне інтеграційне формування, що за всю історію свого існування викликало б стільки нищівної критики, як Європейський Союз (ЄС). Перший крок у бік створення сучасного Євросоюзу був зроблений в 1951: ФРН, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Франція, Італія підписали договір про заснування Європейського об'єднання вугілля і сталі (ЕОВС, ECSC — European Coal and Steel Community), метою якого стало об'єднання європейських ресурсів з виробництва сталі й вугілля, в дію даний договір вступив з липня 1952 року. Протягом 1980—1990-х років позиції цього утвореного союзу європейських держав настільки зміцнилися, що європейські країни одна поперед одну бажали вступити в Євросоюз, який у 2002 році вже мав свою валюту – євро. Саме на початку 90-х були розроблені критерії, яким повинні відповідати країни учасниці. Копенгагенські критерії — критерії вступу країн в Європейський союз, які були прийняті в червні 1993 року на засіданні Європейської Ради в Копенгагені і підтверджені в грудні 1995 року на засіданні Європейської Ради в Мадриді. Критерії вимагають, щоб в державі дотримувалися демократичні принципи, принципи свободи і пошани прав людини, а також принцип правової держави. Також в країні має бути конкурентоздатна ринкова економіка, і повинні признаватися загальні правила і стандарти ЄС, включаючи прихильність цілям політичного, економічного і валютного союзу. Після 2007 року європейці замислилися над питанням, чи потрібно і надалі розширювати єврозону, включати нових членів в євроспільноту??? Зійшлися на тому, що протягом семи років (2007—2013 рр.) ЄС докладатиме чимало зусиль для посилення внутрішньої соціально-економічної конвергенції, адже вільний рух капіталу в спільноті досить складно поєднується ще з однією європейською свободою — рухом робочої сили, що є неминучим у зв’язку з різною оплатою праці в ЄС. Правовою основою відносин між Україною та ЄС є Угода про партнерство та співробітництво від 14 червня 1994 (набула чинності 1 березня 1998 р.). Ця угода започаткувала співробітництво з широкого кола політичних, торговельно-економічних та гуманітарних питань. Крім того, укладено низку галузевих угод та документів міжнародно-правового характеру, згідно з якими здійснюється співробітництво між Україною та ЄС. Україна є учасницею ініціативи ЄС «Східне партнерство», установчий саміт якої відбувся 7 травня 2009 у м. Прага. Хоча в дискусіях українськими посадовцями і політологами називалися декілька конкретних дат можливого набуття членства, на цей час офіційно Україні від ЄС було запропоновано лише Європейську політику сусідства. Позиція представників Європейського Союзу щодо України не раз зазнавала змін. Була Україна потенційним кандидатом у члени ЄС, сподівалася на інтеграцію в європейську спільноту, потім отримала від ЄС незрозумілий статус «особливого сусіда». А минулого року канцлер Австрії, що головувала тоді в ЄС, Вольфганг Шюссель, пропонує створити для України інший, альтернативний, формат відносин із Європейським Союзом замість повноправного членства. Він висловив думку, що Україні слід запропонувати такі зв’язки з ЄС, які були б близькі до членства, але не зробили б її членом Євросоюзу. Українці не хочуть бути «особливими» сусідами, чи називатися іншими термінами, які запропонують в Євросоюзі. Ми просто не можемо бути сусідами - бо ми є центром Європи. Україна – держава зі значною територією та численним населенням. Також вона справді є не лише географічним, а й цивілізаційним і культурним пограниччям Центральної та Східної Європи. Вступ до Євросоюзу для України це серйозна мотивація. Такий собі поштовх, який не дозволяє нам робити кілька кроків назад після одного вперед. Наше бажання вступити в ЄС штовхає до реформ і до покращення рівня життя. Шкода, що ми не можемо іти до цього самі, без якихось зовнішніх стимулів, а просто так – з почуття любові і патріотизму до країни. Коли в країні буде порядок, коли ми справді станемо європейцями в повному розумінні цього слова (а не тільки географічно) – ЄС сам буде зацікавлений в тому, щоб нас прийняти. Зауважте, який ажіотаж на всіх рівнях викликає підготовка до Євро-2012! Гроші на будівництво доріг залучаються, спонсори знайшлись, влада синхронно і скоординовано працює. А це лише чемпіонат з футболу. Ми готові, ми давно готові, нам потрібен цей шанс. Але українці й повинні бути готові, що у разі вступу до Євросоюзу нас чекають близько 20 серйозних реформ, схожа ситуація була напевно, в 90-х роках. Повинні бути готові до інфляції, подорожчання товарів, коливань курсу валюти, навіть відтоку науковців та фахівців в інші країни. Але нем не звикати – ці негативні процеси в нас і так відбуваються, не залякати… будь-яка країна, яка хоче наблизитися до ЄС, отримати перспективу членства в ньому, повинна пристосуватися до ЄС, це факт. Можливо, комусь це видасться несправедливим, але таким є ЄС, ринок, який охоплює 500 млн. людей. На «круглому столі» «Євроінтеграція України. Членство чи асоціація?», організованого Інститутом Горшеніна 11 березня цього року, українські і іноземні дипломати дали оцінку сучасному стану відносин Україна - ЄС і перспективам членства нашої держави в Євросоюзі. Заступник Посла, радник-посланець Посольства Польщі в Україні Лешек Шерепка зазначив: «По-перше, ми дуже позитивно оцінюємо перші кроки вашого Президента Віктора Януковича, зокрема, результати його візиту до Брюсселю. Але ми також пильно стежимо за тими реальними кроками, які ви здійснюєте. І є вже перші негативні сигнали”. За словами представника Польщі, в Україні “не був прийнятий пакет антикорупційних законів, який мав набрати чинності 1 січня 2010 року. Ваші депутати сказали, що складно буде ввести антикорупційне законодавство під час виборчої кампанії, і закони повинні були набрати чинності через декілька місяців. Але недавно, ми отримали інформацію, що цей пакет законів набере чинності лише з 1 січня наступного року. Це такі суперечливі сигнали. З одного боку ваш Президент говорить у Брюсселі «так», а з іншого - у вас в країні приймаються рішення, які не допомагають вам у питанні євроінтеграції». Європейські політики не будуть «ситі» обіцянками наших «рідних» можновладців. Для них обіцянка – це справа честі, не лише своєї, як особи, як політика, а й справа честі країни, яку ти представляєш. Шкода, що наші депутати ще цього не зрозуміли…Як кажуть представники країн, в тому числі і Польщі, які увійшли до Євросоюзу нещодавно: «Ми допомагатимемо вам, незалежно від того, яка у вас влада. Головне, аби ви могли використовувати наш досвід і наше бажання вам допомогти». Нам простягають руку допомоги, і ми повинні міцно за неї вхопитися. Про те, що вступ до ЄС є стратегічною метою України, говорить кожний політик усіх рівнів влади, наголошуючи, що ми – європейці. Але досягнення цієї мети залежить як від результативності українських зусиль у сфері впровадження європейських політичних, економічних і соціальних стандартів, так і готовності Європейського Союзу до такого рішення.Адже, євроінтеграційний процес передбачає здійснення глибоких перетворень у державі, демократію та верховенства прав, захист прав людини, закріплення України як конкурентоспроможного та інвестиційно привабливого учасника глобальної економіки. А результатом європейської інтеграції повинно стати: по-перше, утвердження в Україні європейських політичних, економічних, соціальних і гуманітарних стандартів; по-друге, якісне підвищення рівня життя всіх верств суспільства. Відтак цей процес відповідає інтересам усіх українських громадян. Ще однією перевагою європейської інтеграції є можливість використати структурні фонди Євросоюзу для власних потреб (з 2007 року Європейський фонд регіонального розвитку, Європейський соціальний фонд і Фонд згуртування перерозподіляють значну частину коштів на реалізацію своїх програмних цілей). Кожна українська галузь, сфера життєдіяльності, яка регулюється тим чи іншим державним чи урядовим інститутом, має встановити зв’язок з відповідною структурою ЄС і перейняти її досвід, стандарти та правила функціонування. В уряді існує посада віце-прем’єр-міністра з європейської інтеграції, який має відповідний контролюючий орган нагляду за процесом — Координаційне бюро з питань європейської та євроатлантичної інтеграції. Отже, аграрна галузь України (Мінагрополітики) має взаємодіяти з комісаром з питань сільського господарства й розвитку сільської місцевості (та його апаратом і підлеглим гендиректоратом), Міністерство у справах сім’ї, молоді та спорту — з комісаром з питань освіти, навчання, культури та молоді, а Міністерство промислової політики — з комісаром з підприємництва і промисловості й так далі. Генеральні директорати Європейської комісії виробляють пропозиції, які лягають в основу рішень вищого органу ЄС і стають практичною політикою всіх країн-членів. Мене цікавить ще інше питання. А чи захочуть наші політики, призвичаєні до одноосібного господарювання у своїй сфері ділити владу, звітуватися нагору в Євросоюз??? Чи для них простіше залишити все так як є? Вони живуть сьогоднішнім днем, латають діри, переповнені ще радянськими стереотипами, не зважають на те, що тільки інтеграційна діяльність може забезпечити прискорений розвиток господарського комплексу України. А отже, і добробут її громадян. Навіщо дотримуватися жорстких стандартів Євросоюзу, безпеку праці, конкурентноспроможну зарплату. Краще залишити так як є. І це показує справжнє обличчя української влади, влади, яка не лише боїться, а й не хоче змін. Звісно, така проблема була й у всіх пострадянських країн, в яких була така система влади. Але ж це зуміла подолати Литва, Латвія, Естонія, чому ми не зможемо? Це стосується не лише політики, а й звичайного українського виробника. Мала частка підприємств впровадила в себе європейські стандарти, і мають результат: мясні та молочні продукти, будівельні матеріали, одяг. і продукти ескпортують до Євросоюзу, одного з найбільших світових ринків збуту. Справжнім вітчизняним виробником є той, хто доводить стандарти своєї продукції до європейської й конкурує з нею в ціні. Таких вже чимало і в легкій, і в харчовій промисловості, і в будівельних матеріалах. Протилежний факт - фармацевтичні компані не освоюють сучасних методів, простіше якнайдорожче продавати імпортні ліки українцям. І ми й надалі питимемо дешеві валідол і валер’янку, які майже у всьому світі заборонили… Із наведених прикладів стає зрозумілим, для чого Україні треба інтегруватися до Європейського співтовариства. Для того, щоб на початках мати вільну торгівлю з ЄС, а потім запозичити і решту стандартів ЄС і, насамкінець, жити так само заможно і безпечно, як у ЄС. Бо кожна галузь — це конкретні українські громадяни з їхніми робочими місцями, сім’ями, зарплатами, житлом, школами, якістю води, повітря та продуктів. Те саме стосується й бізнесу в Україні, який також потребує поліпшення. Іноземні інвестори скаржаться на бюрократію й корупцію. Україні, яка розраховує на інвестиції, потрібно продемонструвати рішучість у вирішенні проблем, із якими стикаються зарубіжні інвестори. Якщо цього не станеться, то іноземні інвестиції підуть в інше місце. Адже саме іноземний капітал і ноу-хау допоможе українській економіці розвиватися. Для влиття в ЄС Україні потрібна міцна і стабільна економіка. А це на сьогоднішній день – лише мрія. Процес же становлення економіки – надзвичайно складний, довгий і часто болючий для населення. Поки важливість цього питання буде лише декларуватися, наша інтеграція в ЄС буде небезпечною як для Союзу, так і для нас. Якщо порівняти країну з людиною, то є спільне - у кризовий період розкривається творчий потенціал, відбувається природний відбір, коли мусять вижити найсильніші, найуспішніші. Це час для реформ всередині країни. Кризовий період ідеально підходить для глибоких реформ, адже він виявляє слабкості, невідповідності чинної системи, бюрократію й законодавчі неточності, й їхня рішуча ліквідація допомагає виходити з кризи швидше. А криза виправдовує рішучість і жорсткість перед виборцями. І все-таки, найбільшою увагою користується зовнішньополітична тематика, коли мова заходить про візові питання. І центр уваги — країни Європейського Союзу, куди без візи громадянинові України потрапити неможливо. Якщо опитатати українців, частина з них, я впевнена, на запитання, які переваги він бачитить у вступі України до Євросоюзу, скажуть –безвізовий в’їзд в країни Євросоюзу. Можливо, нашим людям і справді, так набридла політика Євросоюзу, ціна за шенгенську візу 35 євро, коли поїздка в Чехію на 5 днів коштує 110 євро, принизливі вистоювання черг з 5 ранку, хитрі посередники, хамство працівників консульств, довідки про стан здоровя в Чеське консульство…Набридло. Це принизливо. Без віз у Європу їздить мало не увесь світ, в тому числі жителі Еквадору, Гондурасу і Панами. Візьму на себе сміливість спробувати проаналізувати, чому сталося так, що населення географічного центру Європи їздить у ту ж Європу без свободи пересування за допомогою віз. Однак, увесь ЄС має з Україної безвізовий режим. Наші міністри закордонних справ міняються наскільки швидко, залежно від примх чи Президента чи прем’єра, що запам’ятати їхні імена не встигаюнеть і самі українці. Не кажучи вже про представників інших країн, зокрема Євросоюзу, яким невтямки, чому так відбувається. Адже у них особа перебуває на високій посаді чи не 5 років, якщо вона добре працює. То може справа у не кваліфікованості українських чиновників??? Можливо вони праві. Кілька років тому один із міністрів закордонних справ скасував візи для європейців. Можливо, його стратегія і була хорошою - очікував, що Європа те саме зробить і для нас. Але приймати нові закони – на це наші політики мастаки, а от трохи докласти зусиль – оце вже важко. Замість того, щоб провести кілька реформ всередині країни, політики нічого не зробили. Не поліпшили стан українських митниць, не видали нові паспорти із більшим захистом, не провели боротьбу із незаконною міграцією, торгівлею людьми, наркотиками і зброєю між країнами. От і результат - ЄС, бачачи таку пасивність, просто відмовився скасовувати безвізовий режим для України. У результаті дій цього міністра закордонних справ, Україна, з одного боку, втратила чинник впливу на позицію Європи у візовому питанні, а з іншого боку – показала свою неготовність до співпраці. Зараз Міністерство закордонних справ України проробило системну роботу з усіма 27-ма країнами ЄС та Європейською комісією з метою реалізації переговорного процесу про укладання Угоди про візові спрощення, яка діє з 1 січня 2008 року. Українські громадяни скаржаться, що не всі країни ЄС ретельно виконують узяті на себе зобов’язання за цією Угодою. Порушники - Франція, Греція, Чехія та ще багато непоодиноких випадків, коли українцям без причини відмовляють у наданні візи. Після виборів ми готуємося до переговорного процесу щодо дальшої лібералізації пересування наших громадян — безвізового режиму. Але, якщо у першому випадку першочергового значення набули політичні та правові аргументи, то у другому чи не головними стають питання безпеки. Контролюючі органи країн Шенгенської зони хочуть напевне знати, що кожен майбутній український візитер не становитиме загрози життю і добробуту жителів європейської спільноти. Чиновники сподіваються, що українці зможуть їздити без віз вже до Чемпіонату з футболу Євро-2012. Якщо ж наші законодавці активно взаємодіятимуть з колегами, переважно з поліцією усіх 27-ми країн ЄС, учасників Шенгену, то можна сподіватися на оптимістичний прогноз. Голова Комітету з питань закордонних справ нинішнього складу Європарламенту, поляк Яцек Сарюш-Вольський зазначив: “Ваші політики кажуть: дайте нам європейську перспективу, а потім ми все зробимо. Але так не буває. Спочатку треба зробити все необхідне, а потім вже отримати перспективу”. Ці слова сьогодні немає кому почути в українській владі. Знаєте, коли ми були найближчими до Європейського Союзу? Шість років тому, під час Помаранчевої революції. Після десятиліття «володарювання» Кучми, скандалів із поставкою зброї в Ірак, цензурою ЗМІ, в Європі з надією сприйняли мирну революцію грудня 2004-го. Наші географічні сусіди зрозуміли, що за країна – Україна, що українці також прагнуть свободи вибору і демократії. Тоді ми показали себе у діях. Не те, що зараз - одні обіцянки, прийняття законів, які відтерміновуються … Але тоді не склалося. Через різні причини. Зазначу, що за час, який минув після демократичної Помаранчевої революції, Україна дійсно справами намагається довести, що готова до тісного співробітництва з ЄС. Але, якщо Україна й далі розвиватиметься в демократичному напрямі — то зміни тут відбуватимуться незалежно від того, чи запросять нас офіційно в Європейський Союз. І чим далі, тим це буде очевидніше — що вже й сьогодні розуміють багато людей в Україні. Західна Європа традиційно вважається колискою вищої освіти, що зародилася ще в античні часи. Історія найвідоміших вузів - Болоньї, Кембриджа, Оксфорда налічує кілька сотень років. Європейські вищі навчальні заклади пропонують безпрецедентні можливості для одержання освіти і ведення наукової діяльності - незалежно від предмету дослідження. Саме тому багато студентів, вибираючи місце навчання, зупиняються на Європі. Прийняття основних принципів Болонської декларації зробило навчальні заклади Європи дуже популярними серед іноземних студентів, що бажають продовжити своє навчання і здобути кваліфікацію, що визнається роботодавцями усього світу. Мовний бар'єр давно не є перешкодою: багато університетів відкривають спеціальні підготовчі курси, де абітурієнти можуть вдосконалювати свої мовні навички, в тому числі підтягти англійську, на якій пропонується чимало навчальних програм. Для урядів багатьох європейських країн інвестиції в освіту і науку є пріоритетними, тому навчальні аудиторії та лабораторії відповідають усім вимогам студентів і викладачів. Система освіти в країнах Західної Європи суттєво відрізняється від тієї, яка склалася в Україні та країнах колишнього СРСР. У зв’язку з цим існує невідповідність між вступними вимогами до вузів, термінами навчання, різними ступенями (бакалавр, магістр) та дипломами, що дають своїм випускникам учбові заклади. На сьогодні у вищій освіті України відбуваються суттєві зміни, які пов'язані з її модернізацією. Вона обумовлена тим, що в 2005 році Україна приєдналася до єдиного європейського простору вищої освіти, який має назву Болонський процес. Саме Болонський процес є найсучаснішою та найперспективнішою моделлю реформування освітніх систем країн Європи. Якщо ж модернізація вищої школи України зорієнтована на інтегрування в Європейський освітній та науковий простір, то необхідно активізувати роботу щодо впровадження в національну систему вищої освіти основних принципів Болонської декларації. Загалом процес структурного реформування національних систем освіти, зміни освітніх програм та інституційних перетворень має відбуватись за такими головними напрямами: прийняття зручних та зрозумілих градацій дипломів, ступенів і кваліфікацій; введення двоступеневої системи освіти; впровадження єдиної системи кредитних одиниць; визначення та дотримання європейських стандартів якості освітніх послуг; усунення перепон для розширення мобільності студентів, викладачів, дослідників та управлінців вищої школи. Чимало випускників вищих навчальних закладів не досягли належного рівня конкурентоспроможності на європейському ринку праці. Це зобов’язує глибше аналізувати тенденції в розвитку світової та вітчизняної освіти. Реальний стан справ у вищій освіті не відповідає вимогам, які поставлені сучасним життям - дипломи наших фахівців не сприймають у Європі та світі. Якщо наші вчені досягли визнання на міжнародній арені, то це завдяки більше винятковим особистим здібностям та постійному самонавчанні, аніж системі освіти в українських вузах. Адже, існуюча технологія навчання в більшості вищих навчальних закладів, яка базується на пасивних інформаційних принципах навчання, здатна лише до масового виробництва “середніх” спеціалістів, які не можуть бути конкурентноспроможними на європейському ринку праці. Крім того, вона недостатньо впливає на мотивацію навчання, не сприяє створенню атмосфери систематичної самостійної роботи з оволодіння знаннями. Але досягти нових результатів у вищій освіті, а також подолати недоліки існуючої системи підготовки фахівців і на цій основі забезпечити конкурентноспроможність випускників та престиж української вищої освіти у світовому освітньому просторі можна лише за умов упровадження нових технологій навчання. Крім того, входження в Болонський процес вимагає радикальної модернізації змісту педагогічної освіти. Її лейтмотивом мають стати ліквідація застарілих міфів, вилучення дріб’язкового матеріалу й наближення до реального історичного процесу, сучасних соціокультурних реалій та прогнозованого майбутнього. А наближення до стандартів Європейської освіти дозволить нам виростити покоління фахівців, науковців, яке буде затребуване у Європі, а їхні дипломи про освіту відповідатимуть усім вимогам і Євросоюзу, і інших країн. В інтерв’ю журналу «Тиждень» Французький історик і соціолог Ален Блюм «розповів , що на засіданні Європарламенту, присвяченому 20-річчю падіння Берлінського муру, чех Вацлав Гавел дуже влучно висловився: «Європа – Вітчизна наших Вітчизн. Я чех і водночас я європеєць». Саме так сприймають себе більшість європейців: громадянами своїх країн і водночас європейцями. Стосовно України в Європі склалася думка, що люди, які тут живуть, вважають себе українцями і для них дуже важливо, що їхня держава суверенна й незалежна. Цю думку багато в чому сформувала Помаранчева революція. Національна свідомість вибудовується, коли до цього докладають зусиль. Є два взаємовиключних шляхи: іноді національну самосвідомість будують на основі етнічності, іноді – на розумінні, що країна є спільнотою всіх людей, що живуть на цій території. В Україні згадане протиріччя ще не подолано. Це питання може вирішитися тільки на основі політичної волі. Але, повторюю, політичне життя в Україні на нинішньому етапі таке складне, непередбачуване, зациклене саме на собі, що не залишає жодного шансу для розв’язання цього надважливого питання. Зазначу також: дуже важливо, щоб воно вирішувалося в системі демократичних координат. І не потрібно боятися того, що частина її належить до історії Російської імперії та СРСР… Дуже добре, що у вас така різноманітна, багатонаціональна країна. Важливо тільки, щоб усі громадяни України відчули себе українцями». Думки багатьох європейських політиків збігаються в одному: про Україну в європейців складається враження, що внаслідок тривалої політичної нестабільності вона не надто впевнено йде у Європу, і ця невизначеність непокоїть Європу. Наші президенти (і теперішній і минулі) чи не щотижня наголошували на тому, що ми європейці, бо живемо в центрі Європи. І вже самі українці, і в тому числі і я, перейнялися думкою, що ми найсправжніші європейці. Але ані президенти, ані самі українці, не визначилися для себе, що перш ніж стати європейцем, потрібно бути українцями. Сумно, дуже сумно про це писати, ще важче говорити, але ми є українським народом, але не є нацією. Ми говоримо на різних мовах, ми голосуємо за різних кандидатів, ми по-різному сприймаємо історію України, ми по-різному відстоюємо державні інтереси…Ми не є єдиною нацією. І Європа це бачить, щоправда, вони засумнівалися в цьому під час Помаранчевої революції. Проте, сумніви розвіялися. Нам потрібно входити в Євросоюз сильною, сконсолідованою нацією, адже вхід до такої великої структури може загрожувати втратою суверенітету. Наше завдання полягає в тому, щоб затвердити основи саме української державності, адже країна здобула незалежність порівняно нещодавно. Зміцнення потребує саме незалежність. Незалежність від Росії, від Європейського Союзу, незалежність від власної колишньої ментальності. І не важливо навіть, чи увійдемо ми до Євросоюзу, НАТО чи будь-куди, ми повинні це робити, аби стати об’єднаною українською нацією не лише під час переворотів, а й щодня. Нам потрібно сформувати своє українське обличчя, і не «спихати» це на політиків, а робити це самим – усім народом , щоб увійти туди, де всі в союзі, але кожен окремо, нам потрібно зайнятися самоіндетифікацією. Ще одна проблема євроінтеграції. Українці знають, чому нам потрібно вступити до Євросоюзу, але вони не надто замислюються, навіщо це Євросоюзу? Ми сприймаємо Європу лише географічно, але потрібно розуміти, що і зараз, порівняно молодий Євросоюз також, як і ми, шукає своє обличчя, свою самоіндетифікацію. Адже майже тридцять членів Євросоюзу, країн, з різними мовами, суверенітетотом, ментальністю намагаються мирно співіснувати у союзі, і потрібно вдовольнити бажання та потреби усіх учасників. До ЄС не варто підходити лише з прагматичної точки зору: що це дасть нам в економічному та політичному плані. Потрібно дійсно бажати будувати сильну Європу разом, створювати «спільний дім». А для цього ЄС потрібно глибоко знати і розуміти. 

Автор - Ольга Швед

Якщо Ви хочете щоб наш консультант надав інформацію, яка Вас цікавить, залишіть нам свої дані.

Ім’я:	Область:	Номер телефону:	Електронна адреса: